Хто сказав, що жити легко?

У моєму житті сталося так, що завтрашній день був для мене катастрофою. Їсти не хотілося, спати не хотілося, дихати не хотілося, і жити теж не хотілося. Пару секунд у моєму житті відбили бажання далі продовжувати крок життєвими вулицями. Коли помирає рідна людина, то здається, що помирає разом з ним і твоя душа. Чи потрібно боротися або час лікує - це вирішує сама людина, але часом здається, що від нас нічого не залежить...
Перший тиждень минув, як у тумані. Я практически не помню себя, только вспышки памяти о людях, которые постоянно хотели меня привести к памяти.Очень

хорошо помню лицо мамы, которое чаще всех мелькало передо мной и больше всех заставляло дышать дальше
.
Видеть никого не хотелось. Я тільки хотіла заснути, а прокинутися без душевного болю, який терзав мене щомиті. Я тільки хотіла прокинутися, щоб все ЦЕ виявилося тільки кошмарним сном. Але кошмаром виявилося життя, а снів я тепер не бачила.

Раніше я бачила красиві барвисті сни, раніше я могла літати уві сні, радіти, бігти під дотиком на веселку до сонячних промінців. Зараз мені хотілося заснути і забутися, щоб ніхто не турбував міня.Скільки

потрібно людині для щастя? Всього трохи - щоб були всі улюблені здорові, живі і щасливі! А коли втрачаєш людину, потрібно ЦЕ пережити,

так сталося і зі мною. Мою втрату вилікував час. Через месяц было - слишком-очень больно, через полгода - очень больно, через год - больно, а через полтора года только вспоминать больно, и улыбаться БЕЗ НЕГО больно, а жить БЕЗ НЕГО пришлось научиться.Единственное,

что заставило меня продолжать жить - это дарить счастье и радость другим, потому что ОН мне подарил море счастья, и ушел... У мене борг, і мені потрібно його віддати, чи

буду щаслива я? Я была счастлива до ЭТОГО, а теперь в глубине души у меня пустота, которая словно бальзамными каплями, заполняется благодарностью других люде
й
. Вчера, сегодня и завтра я постараюсь дарить людям счастье, чтобы излечиться самой и вылечить душу от одиночества. Дарувати людям добро в наш час не просто, але так хочеться почути чергове «Спасибі!», яке ще на одну сходинку повертає мене до повноцінного життя

. Жити для себе у мене не виходить. Можливо, я зможу прожити життя для інших...